Назва: Андрій Капраль: «Кіркорову я би не давав Народного артиста»

Автор: Анастасія Алєксєєва
Оригінальна публікація статті: PiK Ukrainy
Дата: 19.01.2009

«Піккардійська терція» – феномен на українській музичній сцені. Шість львівських хлопців довели, що акапельний спів також може бути популярним. Як доказ – їм аплодують переповнені концертні зали й заможні люди на приватних вечірках. Напередодні київського концерту кореспондент «ПіК України» зустрівся з двома співаками шестиголосого гурту – Володимиром Якимцем та Андрієм Капралем.

Яку програму ви збираєтесь представити на концерті у Жовтневому палаці 18-го числа?

Володимир Якимець: На концерті в Києві ми представимо нашу нову програму під назвою «Етюди», і, звичайно, не обійдеться без двох-трьох різдвяних пісень, тому що такий час: свята, настрій.

Наша нова програма - це естрадні пісні. В ній є елементи джазовості, я сказав би, що настрій в неї - джаз-роковий. Також є певні експерименти: ми записували пісні з живим ударником і перкусіоністом. До речі, вони будуть присутні на концерті: це буде перший концертний експеримент з барабанами.

Що саме являє собою програма «Етюди»? Які її основні мотиви?

Володимир Якимець: Пісні, шо увійшли до програми «Етюди» - це, наприклад, речі П'єра Делано, відомі естрадні пісні, такі як «Єлісейські поля», що свого часу стала популярною у виконанні Джо Дасена. Також до неї увійшли і наші нові авторські пісні.

Андрій Капраль: На концерті ми сподіваємось навіть презентувати новий альбом, таким чином ми трошки пришвидшили процес його запису.

Чи буде тур на підтримку альбому?

Володимир Якимець: Тур плануємо. Тільки почалася економічна криза, невідомо, що буде з газом. Подивимося... Якщо люди не спроможні будуть купувати квитки на концерт, то, звичайно, доведеться тур або перенести, або, можливо, скоротити його до мінімуму.

Ви виконуєте музику, яка вважається елітарною, «не для всіх», квитки на ваші концерти коштують достатньо дорого, і не кожен може собі це дозволити. Державної підтримки такої музики у нас немає. Чи не виникало бажання переїхати кудись за кордон?

Андрій Капраль: За кордоном державної підтримки акапельної музики також немає. Проте там є традиції, в яких уже довгий час існують акапельні фестивалі. Коли нам було 15 років, до нас приїздив німецький акапельний колектив. Німеччина - країна, в якій, можливо, співає найбільше акапельних колективів. Ці німці виступали з нами на одній сцені і казали, що навіть найпопулярніший у них колектив не зібрав би 4 тисячі людей як зібрала «Піккардійська терція» в Палаці «Україна».

Ми відрізняємось від інших акапельних колективів тим, що маємо свій стиль: ми не співаємо по вокальних школах, по яких співають більшість акапельних колективів. Крім цього, є ще багато аспектів, які відрізняють наш колектив від інших... Зрештою, будемо бачити, що відбуватиметься у державі, оскільки показник рівня держави, як ми всі знаємо, - це показник можливості людей витратити гроші на мистецтво, на літературу, на щось вище ніж просто поїсти. Хоча мені здається, що в 1990-х роках ми це вже пройшли. Тепер у людей інші пріоритети і навіть в цій ситуації вони будуть інакше поводитися.

На ці новорічні свята відмінили багато вечірок і концертів. Чи позначилась якось така ситуація на «Піккардійській терції»?

Андрій Капраль: Нещодавно я говорив з одним колегою, який у Києві займався шоу-бізнесом. За його словами, український шоу-бізнес фактично був орієнтований на корпоративи, тепер, можливо, колективи, які вміють співати і грати наживо, матимуть змогу робити концерти.

Звісно, ми відчули, що зараз менше виступів. Проте, думаю, до кінця весни найбільш глобальні питання буде вирішено, і просто рік, два, три чи п'ять треба буде себе в чомусь обмежувати. Гадаю, не все буде настільки погано, оскільки люди навчились працювати - і в складних умовах теж. Все буде нормально.

Довгий час народна традиційність, наслідування народним звичаям, зокрема різдв'яним обрядам, пропагувалося, і було дуже популярним. Наскільки актуальним це є зараз?

Володимир Якимець: Про яку традиційність ми говоримо? Зверніть увагу, росіяни, наприклад, не мають коляд, звісно, у них були якісь там свої пісеньки про Новий рік. Проте коляди - це Німеччина, Польща, Україна. У цих країнах вони є споконвіку. І потрібно пам'ятати: коляда, а ніяка не колядка, такого слова взагалі немає.

Те, що виконуємо ми, - не є традиційне. Так, «Добрий вечір тобі» співається у традиційному виконанні. Але «Пречистая Діва» чи «Граймо, стрибаймо» - це авторські пісні про Різдво. Кожне покоління щось зробило для Різдва, так само і ми хочемо щось зробити, треба думати про те, що залишиться на майбутнє.

У дитинстві і юності ви самі колядували, водили вертеп? Як саме це відбувалось?

Володимир Якимець: Нас змалку навчали батьки. З року в рік ми колядували і щороку вивчали нові пісні. Це традиція, українська традиція, і ми хотіли її не забути і по можливості вдосконалити.

Андрій Капраль: Це є шана народженому Богові, це є пісня, яка оспівує народження Божої дитини. Коли зі Сходу України до Львова приїздять люди - часто цілі потяги, з малими дітьми - вони просто не мають слів, щоб передати свої відчуття.

Ви починали колядувати ще в радянські часи. Наскільки це було тоді заборонено і наскільки популярно серед людей?

Володимир Якимець: Звичайно, це було заборонено серед людей, що займали певні посади. Але повірте мені, ніхто не ходив з вівчаркою і з міліціонерами по хатах. У 1977-1978 роках батьки водили мене в церкву, і церква була повнісінька.

Андрій Капраль: Деколи в церквах стояли викладачі із зошитом і записували, хто був у церкві, а потім «пісочили» в школі. Але що можна зробити з культурою, з духовністю? Це неможливо заборонити. Є традиція, набагато довша за Радянський Союз із його постулатами. Це не можна ні стерти із землі, ні заборонити - нічого йому не можна зробити.

До речі, про внесок у культуру. Ви отримали Шевченківську премію. Наскільки це важливий етап для вас, і чи важливі взагалі всі подібні премії?

Володимир Якимець: Ну а чому не важливі? Мені здається, що для будь-якої людини, яка усвідомлює, що вона працює, працює довго і працює наполегливо, це приємно. Принаймні те, що праця була побачена. Не простими людьми, а на рівні держави. Зрозуміло, що у свій час у нас звання роздавалися направо і наліво, так само і зараз роздаються. Але наскільки я розумію, авторитет Шевченківської премії не впав. Те, що вона найбільш шанована премія в галузі мистецтва в Україні - це факт.

Андрій Капраль: Було дуже приємно, коли через деякий час після отримання нами премії ми виступали на одній сцені разом з двома іншими лауреатами Шевченківської премії: Тарасом Петриненком і Василем Зінкевичем. Тарас нас привітав і сказав: «Я знаю, що вже ходять чутки, що ви премію купили, данину сплатили». А потім подивився мені в очі й додав: «Я знаю, через яке сито треба пройти, щоб отримати це досить високе звання».

Його купити неможливо, тому що там не сидять одна-дві людини, які можуть домовитись, а комісія з цілої України. І це люди, які мають вимоги.

Ваші прогнози стосовно наступної премії? Кому би ви її дали?

Андрій Капраль: Подивіться реально на виконавців, скажімо так, старшого покоління, виконавців української правдивої естради. Їх залишилось не багато, але всі вони у 40, 50, 60 років можуть вийти на сцену і вмочити так, що стане ясно, що вся та тусовочка хлюпіків просто нічого не варта.

Але це шоу-бізнес. Гарна дівчинка - значить вже співачка. Хлопчик гарний - теж уже співак. На голос ніхто не дивиться. Тому приємно, що зараз частіше нагороджують достойних людей. Хоча Кіркорову я би не давав Народного артиста України. Я би йому взагалі ніякого «народного» не давав.

Володимир Якимець: А хто би йому давав?! (Сміються. - Ред.).